Експозиція «Щоденник Ади Рибачук» закцентована на періодах до і після цього акту державного вандалізму: спочатку визрівання задуму, 13-річний період роботи над меморіалом, а потім переживання катастрофи знищення Стіни і намагання зберегти себе.
Готуючись до роботи над Парком пам’яті, Ада й Володимир мандрували українськими селами. Вони знайомилися з людьми, жили в їхніх хатах, брали участь у їхніх ритуалах, намагалися зрозуміти, що відчувають селяни в найдраматичніші чи найурочистіші моменти життя. Легкі, майже невагомі і водночас деталізовані малюнки сільських звичаїв складають окремий розділ виставки. Назагал значущість карпатських експедицій для оформлення Парку пам’яті важко переоцінити. «Ніхто в Україні не хотів наближатися до проєкту, що включав будівництво крематорію, — розповідає голова правління фонду АРВМ, кінорежисерка Ксенія Кравцова, — тому що після Другої світової війни тема газових камер жахала художників. Рибачук і Мельниченко погодилися взятися за роботу, але з повагою до тих, хто йде, і тих, хто приходить. Тож художники вирушили в Карпати, аби досліджувати українські традиції. Там вони дізналися, що труну несуть по пагорбах і фінальна точка — храм, де відбувається прощання. Так і розпланований Парк пам'яті: штучно створені пагорби, щоб нести тіло, а замість храму (бо тоді це було неможливо) — зали прощання, знамениті мушлі. Тобто вони привнесли народні традиції в Парк пам'яті».
Центральну частину виставкової зали на першому поверсі займають скульптури АРВМ: магнетичні й експресивні водночас, схожі на богів невідомих племен. Фактично це найяскравіший прояв антропологічного мистецтва Ади й Володимира: скульптура хлопчика, який ніколи не бачив сонця, чи погруддя останнього короля Нової Землі мають прообразами реальних людей у реальних життєвих ситуаціях. Перша — про малюка, який народився під час довгої полярної ночі, друга — про вождя племені, яке радянська влада виселила з рідного острова. І водночас це глибоко символічні роботи, за кожною з яких стоїть спільнота, майже витіснена з колективної памʼяті.
Звісно, представлена і драма Стіни — дорогоцінні підготовчі ескізи та фрагменти барельєфів, відео, де Ада і Володимир розповідають про руйнування. Особливо емоційна графічна серія Рибачук «Рослини». Здавалося б, просто квіти, просто стебла, просто проросла картопля — однак тут промальовано все, що переживала авторка довгі роки після катастрофи 1982 року. Ось слова з листа Ади: «Це справді хвороба, і я часто лежу ниць — і встати, і вийти на вулицю — і розмовляти — немає жодних сил, — лежу і очей відкрити немає сил! Спілкування — мука, розмова — теж. Я дуже намагаюся вийти з цього стану. Уяви — найкращий вихід — малювання, і якби справа була б у мені, хоча б пів року малювати так, мовчки, рослини та дерева, — то, може, і відбулося б відновлення, — тому що бажання виконати все те, про що ми домовилися, в мене є, — найкращий шлях — через це малювання "квіточок", бо тільки тоді є думки про інші, нові картини, і взагалі це малювання-роздум привабливе для мене давно».
Власне, смисловий стрижень виставки — документи, яких ще ніхто не бачив: листування Ади і Володимира. Справжній літопис не тільки їхніх стосунків, але і їхнього буття як художників. Це дійсно вражаючий документ епохи, але ще й літературна памʼятка, яка розкриває митців з несподіваного боку. Наприклад, Аду як поетесу:
У траві спочиває рудий кіт,
А з дерева лине рудаве листя.
І мариться, чи кіт порудів до осені,
Чи, можливо, кіт народився на дереві?
Обставини часу і місця, а також лірична історія двох дуже непростих людей виринають у цих дуже щирих текстах, що фактично складають інтимну хроніку. Цікаво, що Володимир скупився на слова, але до своїх коротких, як би зараз сказали, меседжів, він незмінно майстерно і дотепно домальовував арлекінів. Арлекін, бешкетний і вільнодумний слуга, був символом і свого роду тотемом АРВМ, ба більше, вони себе ототожнювали з цією архетиповою маскою. Серед статуй на першому поверсі є дволикий Арлекін — так Ада і Володимир бачили себе, свою спільність.
На виставці опубліковано маніфест Мельниченка: «Розумієте, я — арлекін. Ні, це не професія, як ви, мабуть, подумали, я — арлекін за народженням, хоча батьки мої цілком — здорові гідні люди, які ні в кого не викликають жодних підозр... І ось у таких нормальних, як усі люди, батьків і народився Я — Арлекін. Люди це відчувають, і вони інстинктивно прагнуть захистити себе від мене, кидаючи в мене каміння. Коли я не чиню ніякого опору, вони приходять у ще більшу лють і, мабуть, багато разів могли б і вбити мене, ще в дитинстві, кидаючи в мене гострі тверді сніжки, палиці або намагаючись іншим якимось чином згубити мене — навіть у дітей був сильний цей інстинкт самозахисту від арлекінів, а всім відомо, що діти жорстокі, тому що не навчилися лицемірити там, де це добре вміють робити дорослі, і не навчилися ще стримуватися до того слушного випадку, коли все-таки можна буде кинути в мене камінь».
Рибачук і Мельниченко давно вже легенди нашого мистецтва, частина спадку. Але «Щоденник…» приносить у їхню присутність той живий людський елемент, що працює як гарний запобіжник проти забронзовіння.
***
Виставка «Щоденник Ади Рибачук» триватиме до 15 жовтня.
